ЧУДО́ВНИЙ, а, е.
1. Те саме, що чудо́вий. Я не співець чудовної природи З холодною байдужістю її; З ума не йдуть знедолені народи,— їм я віддав усі чуття мої (Граб., І, 1959, 635); Та й то знали його не лиш як чудовного лікаря, що лічить рани і всякі болісті, але й не менше як чудовного бесідника та порадника (Фр., VI, 1951, 37); Ми щасливі, дні чудовні —пісня радістю дзвенить: Будем разом, сили повні, батьківщину боронить (Тич., II, 1947, 12).
2. заст. Чудотворний. Вернулися запорожці, Принесли з собою В Гетьманщину той чудовний Образ пресвятої. Поставили в Іржавиці В мурованім храмі (Шевч., II, 1963, 48); Літній чоловік., стає перед чудовною іконою, молиться, б’є поклони, зітхає (Н.-Лев., III, 1956, 363).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 376.