ЧУДНИ́Й, а́, е́.
1. Який викликає здивування; дивний. Заснув. Снились якісь сни чудні (Вовчок, VI, 1956, 239); [Річард:] Та що се з матір’ю сьогодні, Белло? І ти якась чудна… (Л. Укр., III, 1952, 59); До обіду [Антін] спізнився, але ввійшов кроком легким і бистрим, з молодою лінією плечей і був як неприсутній. Марта помітила зміну.— Ти сьогодні якийсь чудний (Коцюб., II, 1955, 286); [Сергій:] Ти щось знаєш про Надійку? [Семен:] Чудний ти, що ж я можу знати про неї? (Мороз, П’єси, 1959, 12); [Захарко:] Якась чудна у тебе сьогодня [сьогодні] балачка: з одного на друге перескакуєш, тільки докупи не збереш! (Кроп., II, 1958, 142); Якесь чудне почуття охоплює мене (Кол., На фронті.., 1959, 21).
2. Який викликає сміх; смішний. Стоїть собі [цар], Голову понурив Сіромаха. Де ж ділася Медвежа натура? Мов кошеня, такий чудний (Шевч., І, 1963, 251); Та й чудний же він [отець Василь]. Як вирядиться було у нову свою халамиду (так він узивав), примаже височки оливою, візьме парасоль у руки — ну прямо реготатися з нього, та й тільки (Хотк., І, 1966, 76); Хлопець знав дідову схильність до чудних слів (Багмут, Опов., 1959, 16).
3. рідко. Те саме, що чуде́сний 2. Слово-чудний дар природи (Фр., XIII, 1954, 43); Важкі роки пройшли над нами, і приємно тепер варити чудну сталь і згадувати наших бійців (Ю. Янов., II, 1958, 250).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 374.