ЧУДЕРНА́ЦЬКИЙ, а, е.

1. Власт. чудакові; дивний, дивацький. — Кажуть мені, нібито я в останній час стала чудна, навіть чудернацька (Н.-Лев., IV, 1956, 238); Колись навіть один пан, гостюючи у Лісовських, записував дещицю з його, Терентія, голосу. Чудернацький був пан, дивак та й годі (Стельмах, І, 1962, 48).

2. Незвичайний за формою, змістом; химерний, вигадливий. — Гляньте на цього гіганта,— показав Бунч на чудернацьке дерево з покрученим стовбуром (Ю. Бед-зик, Вогонь.., 1960, 159); Фашистський літак зробив чудернацький стрибок, задер хвіст і полетів прямісінько в болото (Десняк, Опов., 1951, 94); І що в нього за натура така чудернацька — все зроблене здається легким і простим (Собко, Звич. життя, 1957, 14).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 373.