ЧОРТОВИ́ННЯ, я, с., розм.
1. збірн. Чорти, дияволи, духи, біси, всяка нечиста сила. — Та на тебе не святі в церкві, а рогаті на тім світі тикатимуть вилами.— То вже їхнє діло,— пробурмотів Матвій, не дуже вірячи в усяке чортовиння: коли його в самій Синяві нема, то чого воно має бути на тім світі (Стельмах, І, 1962, 86); Плохий Йон так здивував Маріццу несподіваним протестом, що вона лиш розплющила свої чорні очі й кричала: — Сади, сади чортами, бо й без тебе не заведеться чортовиння в хаті… (Коцюб., І, 1955, 265).
2. перен. Щось незрозуміле або безглузде, недоладне. Се була шалена якась гонитва. Не людський біг, не панічна утеча, а чортовиння якесь (Хотк., II, 1966, 137); — Просто чортовиння якесь,— говорить він після паузи.— Вчені винаходять динаміт і роблять це ніби з добрими намірами; ..а потім на! — передають усе це в руки божевільному, ..який всі плоди людського генія повертає на війну (Гончар, Людина.., 1960, 408).
◊ Що за чортови́ння1 — уживається для вираження здивування. — Що за чортовиння! — сердився Андрій (Бойч., Молодість, 1949, 24); — Коли? Чого ж я там був? — Таж хворі.— Хворий? Що за чортовиння! Не доберу, про що ви говорите! (Смолич, Прекр. катастр., 1956, 73).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 365.