ЧОРНОТА́, и́, ж.

1. Якість за знач. чо́рний 1; чорний, темний колір чого-небудь. Лагідний спокій його несподівано був порушений табунцем напівголих, до чорноти засмажених сонцем хлопчаків (Гончар, І, 1954, 494); // Темрява, темний морок. Крижано-холодний місяць висів, як приклеєний, на сизуватій чорноті неба (Собко, Срібний корабель, 1961, 245); Зліворуч було якесь глибоке, бездонне провалля, і ліс падав у нього, витикаючи лиш вершини смерек, мов голови утоплеників. А спіднизу віяло чорнотою, холодом і жахом (Хотк., II, 1966, 217).

2. заст., фам. Чорний народ; чернь (див. чернь 4). Козаки вже перескочили через греблю і врізались в польські полки, били, кололи, різали й топтали. "Тоді пани орали землю списами і устеляли болота прапорами, не чванились, що розженуть чорноту та голоту нагайками",— каже тодішній літописець Самовидець, що сам бачив на свої очі панську погибель (Н.-Лев., VII, 1966, 246).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 361.