ЧОГО́.
1. займ. див. що1.
2. присл. Уживається на початку речення, в якому міститься запитання про причину або мету чого-небудь. — Боже мій,— скрикнула пані.— ..Чого в вічі лізеш? Чого тобі треба? (Вовчок, І, 1955, 30); — Чого це ти, дочко, така сумна? Чи не болить що? — придивлялася до неї Уляна (Тют., Вир, 1964, 510); — Чого,бабо, притарабанилася? — неласкаво запитав писар Чайчиху (Стельмах, І, 1962, 211); // у знач. сполучного сл. Приєднує підрядні додаткові речення. Він думав. Згадувались йому давні заміри, він думав про те, чого йшов сюди, у Туреччину, через віщо покинув рідне село й дідуся (Коцюб., І, 1955, 365); Господар пильно оглянув Дорощука, докладно розпитав, хто він та чого опинився в місті (М. Ю. Тарн., День.., 1963, 28); // у сполуч. з підсил. част. б, бо, би, ж. Уживається для увиразнення того, про що запитується в реченні. Аж ось із Києва привозять Княжну.. Тілько смутна, невесела… Чого б сумувати? (Шевч., II, 1963, 30); — Слухай, лиш, Катре, чого-бо ти вгнівалась? (Вовчок, І, 1955, 198); І вже нема в душі моїй тривоги. Зі мною ти. Чого ж мені іще? (Сос., II, 1958, 145); // Уживається як питальне слово. — Ти як тут опинилась?.. Чого?.. — Чого? ..Того, що годі вже сподіватися, поки сам прийдеш… Коли старостів пришлеш? (Коцюб., І, 1955, 248); — Чіпко! Чіпко-о! — гукнув Пацюк, до хати йдучи.— Чого? — подає голос Чіпка з хати (Мирний, І, 1949, 267).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 348.