ЧЕРІ́НЬ, реня́, ч. і ре́ні, ж.
1. Нижня площина, дно печі, де горять дрова — місце для випікання хліба і варіння страв. [Ганна:] Ти краще позашпаровуй та черінь добре вирівняй, бо горшки перевертаються, а малювати не треба, то примха (К.-Карий, І, 1960, 291); *У порівн. Грунт був сухий, як черінь у печі (Дмит., Наречена, 1959, 66); // перен., розм. Рівнина, площина, яка нагадує дно печі. Відтак він [Альоша ] опинився на горі, і перед ним відкрилася широка черінь між скелями, де можна трохи наколупати глини (Мик., II, 1957, 180); Грузовик скажено торохтів по глиняній черені пустелі, немов по рівному полю аеродрому (Мас., Роман.., 1970, 118).
2. Площина над зводом печі (між комином і стіною), на якій сплять, сушать зерно і т. ін.— Я чоботи з себе та мерщій на черінь. Як зайшли ж мені зашпори — і матінечко й ріднесенька! — думала і нігті поодскакують (Тесл., З книги життя, 1949, 27); Батько поліз на піч парити поперек, припав до черені й.. болісно застогнав (Чорн., Потік.., 1956, 76).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 308.