ЧЕРНИ́ЦЯ1, і, ж. Жін. до черне́ць. Задзвонили до вечерні; Оксана осталась, А черниця, помолившись, В храм пошкандибала (Шевч., І, 1963, 128); [Одарка:] Не знаю, як я з жалю не вмерла. ..Прийде вечір, дівчата зберуться на вулицю, співають, сміються, а у мене й охоти нема — ні до пісень, ні до жартів… Так вже мене всі й прозвали черницею (Кроп., І, 1958, 61); *У порівн. З хати, мов черниця, вийшла Ольга. На білому, схудлому обличчі різко виділяються чорні брови, під застиглими очима плямами залягає темнота (Стельмах, II, 1962, 153).
Іти́ (піти́, пострига́тися, постри́гтися) в черни́ці — ставати черницею, іти в монастир. Думала іти в черниці Або вбитись, утопитись, Так жаль маленьких діток стало — Звичайне, мати, що й казать (Шевч., II, 1963, 268); Каже дівчина отцю й неньці: — Тату, мамо! піду я у монастир! — і пішла у черниці (Вовчок, І, 1955, 359); — Ви, мамо, порозгоните усіх моїх женихів. Невже ви хочете, щоб я в черниці постриглась? (Н.-Лев., VI, 1966, 56).
ЧЕРНИ́ЦЯ2, і, ж., розм. Те саме, що чорни́ця. В кухні Гольдбаумів на стільниці насипана купа черниць, свіжо закуплених на торзі (Фр., II, 1950, 80).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 311.