ЧЕРЕП’Я́НИЙ, а, е.
1. Зробл. з глини (перев. про посуд). Був у неї і собака з міді кований, і зайчик череп’яний, мережані ушка (Вовчок, І, 1955, 258); Уляна сиділа на піддашші і вилущувала квасолю в череп’яну миску (Тют., Вир, 1964, 453); "Катеринославець", розмахуючи своєю череп’яною люлькою, починає до нього мову (Гончар, Новели, 1954, 21); *Образно. — Друзі! — раптом вигукнув Іван.. Голос його був хриплий, череп’яний, йому дрижали губи й тремтіли коліна (Досв., Вибр., 1959, 157).
2. Те саме, що черепи́чний. За ставом збилися в купу череп’яні дахи містечка (Коцюб., II, 1955, 247); Це була пасіка. Десятків зо три вуликів, понакриваних покрівлями череп’яними й з кори, стояло серед гайка (Гр., II, 1963, 330).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 307.