ЧЕПУРНИ́Й, а́, е́.
1. Який відзначається чистотою, акуратністю, охайністю. Старшим боярином був з города парубок, свитник Василь. Хлопець гарний, русявий, чисто підголений; чуб чепурний, уси козацькі (Кв.-Осн., II, 1956, 27); Нова хата, біла, чепурна, привітно виглядала з-за обголених лихою осінньою негодою груш (Мирний, І, 1949, 269); Чепурні берези маяли на вітрі, як русалки, зеленими косами (Коцюб., І, 1955, 308); Дівчинка в віночку з живих квітів і в строкатій чепурній плахті гнала .. велику круторогу корову (Тулуб, В степу.., 1964, 88).
2. Який завжди стежить за чистотою житла, за своїм зовнішнім виглядом і т. ін. Випестили її [дівчинку], викохали хорошу й чепурну і на розум добрий навчили (Вовчок, І, 1955, 21); // Який свідчить про акуратність, охайність кого-небудь. Йшов молодий чоловік. "Не багатого роду!" — казала проста свита, накинута наопашки,— "та чепурної вдачі",— одмовляла чиста, біла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-під свити (Мирний, І, 1949, 125).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 294.