ЦЬВО́ХКАТИ, аю, аєш, недок., розм.

1. перех. і неперех., кого, що, по кому — чому, на кого — що і без додатка. Поганяючи коней, волів і т. ін., бити, шмагати їх чим-небудь гнучким; хльоскати. Дядько Микита замовк і ретельно цьвохкав кобильчину, що з великою потугою вивозила з яру сани (Кир., Вибр., 1960, 27); Коні ледве тягли карету, хоч кучер з високих козлів не скупився цьвохкати по мокрих спинах ремінною пугою (Кочура, Зол. грамота, 1960, 378); Ще й кобила не жеребна, а ви вже на лоша батогами цьвохкаєте… (Кучер, Прощай.., 1957, 90); Мов рукою знімало з хлопця сон.. Твердо ставав на ноги, хватав до рук батога, цьвохкав зальотисто (Збан., Сеспель, 1961, 426); // Сильно, з розмаху ударяти чимсь гнучким по кому-, чому-небудь. Шворінь викувати, сокиру загартувати, обценьки зробити — все Роман уміє. Він не ходить по дворах та по базарах, як інші молоді цигани, не цьвохкає знічев’я батогом по халявах, а з ранку і до вечора вистукує молотом по розпеченому залізу (Ткач, Арена, 1960, 11); *Образно. Ах, як боляче цьвохкає це гаряче слово — «не виконав»! І ніхто не допоможе (Донч., I, 1956, 89).

2. неперех. Видавати різкі свистячі звуки (про батіг, різку і т. ін.). Скриплять гарби, цьвохкають батоги, сопуть коні, люди з острахом позирають на обрій: чи не підкрадаються хижаки з чорними хрестами (Тют., Вир, 1964, 332); Череда і зараз поверталася з пасовиська в колгосп, здіймаючи куряву. Цьвохкав батіг, лунали вигуки: «Куди, Сіра! Куди., Лиска! Бодай тебе!..» (Автом., Коли розлуч. двоє, 1959, 33); // Шмагати батогом, різкою і т. ін., видобуваючи такі звуки. Незнайомець не відповів, продовжуючи цьвохкати прутом (Донч.,. V, 1957, 21); Мчить карета все біжком, Цьвохка кучер батіжком (Нех., Казки.., 1958, 81); // Свистіти (про кулі). А німців усе прибувало. Вони вибігали з дворів, з хат і щільним вогнистим цепом залягали в канаву. Цьвохкали кулі (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 196); Кулі цьвохкали все ближче, впиваючись у землю (Гончар, III, 1959, 139).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 258.