ЦИ́НІК, а, ч.

1. Цинічна людина. Іван слухав поповичеві теревені, сміявся: здібний хлопець Славко, але виховання зробило з нього принципового ледаря, циніка і гульвісу (Кол., Терен.., 1959, 84); Дьяконов волів би краще не слухати похмурих його прорікань, бо як не дивно, але Васька Лобатий, цей п’яниця, скандаліст і цинік, не раз уже виявлявся правим (Гончар, Таврія.., 1957, 636).

2. іст. Послідовник давньогрецької філософської школи, яка проповідувала незалежність людини від навколишнього середовища, зневагу до людської культури, повернення до первісного стану.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 215.