ЦЕ́РА, и, ж., діал. Колір обличчя. І перевізчик [перевізник] тут явився, Як циган, смуглой [смуглої] цери був, Од сонця ввесь він попалився (Котл., І, 1952, 130); [Сабіна (до Йоганни, облесливо):] Твоя рабиня вже доложить хисту: всі зморщечки отут попри очицях, навколо вустоньків і між брівками чудово замалює, зробить церу таку свіженьку, як була колись! (Л. Укр., III, 1952, 170); — Подобається тобі твоя друкарка? —..Зоня? ..Не має гарної цери… (Вільде, III, 1968, 331).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 201.