ЦЕП, у, ч.

1. розм. Те саме, що ланцю́г 1. — Ви побуваєте в пана Луски,— говорила вона,— в нього навіть ведмідь на цепу єсть (Вовчок, Вибр., 1937, 94); — Оце,— каже мати,— тут твій хазяїн живе.— Зайшли в двір. Собаки на цепах так і рвуться на нас, шерсть на них як на добрій вівці (Тют., Вир, 1964, 30); Альоша переступив тяжкий цеп, що оповивав супокій монумента, і наблизився до його підніжжя (Мик., II, 1957, 246); *Образно. [Кнур:] Та ти не дури, щоб сам не здурів. [Гарасим:] Ну, а як здурію, то що? [Кнур:] На цеп візьмуть. [Гарасим:] На цеп? Ото застрахав! Я, брат, тут з самого малу на цепу живу, як та собака прип’ятий (Мирний, V, 1955, 85).

&́9671; Як (н́іби і т. ін.) з це́пу зірва́тися див. зрива́тися.

2. Ряд бійців, стрільців і т. ін., розташованих на певній відстані один від одного. У цей час по цепу поповзла чутка, що командир помер од ран. Червоноармійці захвилювались (Панч, В дорозі, 1959, 95); Здоровенний вовк промчав крізь цеп стрільців, хоча в нього одночасно вистрілили троє мисливців (Тулуб, В степу.., 1964, 218); «Ранені на борті…» Полегшено зітхає комісар: — Згорнути цеп. Збиратися у гроті,— подав команду… (Гонч., Вибр., 1959, 389); Чую — стрільба не та вже. Виходять з окопів.— В цеп! — кричу команду (Вас., Незібр. тв., 1941, 208); // у знач. присл. це́пом. Суцільним рядом. Старі сіячі, жінки, підлітки й фронтова бригада Романа йшла цепом і, засіваючи поле бою зерном, гомоніли про своє (Довж., І, 1958, 390).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 200.