ЦЕ́ГЛА, и, ж.
1. збірн. Будівельне штучне каміння у вигляді прямокутних брусків з глини (перев. випаленої). До гуральні під’їздили підводи і від’їздили повні заліза, цегли, обсмалених балок (Коцюб., II, 1955, 94); З станції прибули дошки, цегла, пісок (Смолич, III, 1959, 503); Зіжмакавши рушник, гість повагом витирав ним своє міцне, вилицювате, ніби з цегли, опалене обличчя (Гончар, Таврія, 1952, 40).
&́9651; Це́гла-сире́ць — будівельний матеріал з невипаленої глини. Стіни пташників будують цегляно-засипні, з черепашнику або з цегли-сирцю (Колг. енц., II, 1956, 370).
2. рідко. Те саме, що цегли́на 1. І кожна цегла, статуя, колона, мережечка, різьба і малювання незримими устами промовляє: — Мене створив єгипетський народ (Л. Укр., І, 1951, 253); Сів [Русин] посеред болота і почав руками й ногами місити пекельну багнюку, ліпити з неї вальки та цегли та укладати в купи (Фр., II, 1950, 122); *Образно. У вільному співжитті і співробітництві пролетарських сил всіх країн і всіх націй закладатимуться перші цегли в підвалини мистецтва праці (Еллан, II, 1958, 61).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 192.