ЦВІТІ́НЬ, і, ж., поет. Те саме, що цвіт1 1. Торкаючи, мов струни, віти, цвітінь хитаючи рясну, в садах пахучий теплий вітер шуміть нам буде про весну (Сос., II, 1958, 197); То хмарка набіжить, і бризне дощ краплистий, Ясною вільгістю оббризкавши цвітінь, То сонце вигляне ласкаво-променисте І знов сховається, і знову дощ і тінь (Рильський, І, 1960, 286); Весна, ізнов іде весна, Несе цвітінь-оздобу, Дзвенить вона, бринить вона У серце хліборобу (Шпорта, Вибр., 1958, 279).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 189.