ХУ́ТІР, тора, ч.
1. Відокремлене селянське господарство разом з садибою власника. Смутний і невеселий сидів пан судденко, Дем’ян Омелянович Халявський, у своїм хуторі (Кв.-Осн., II, 1956, 207); Був собі дід та баба. З давнього давна, у гаї над ставом, Удвох собі на хуторі жили (Шевч., І, 1963, 309); Я згадую мій рідний тихий хутір, Високий ліс, глибокії яри (Гр., I, 1963, 104); Хутір пана Варави стоїть між двома прорізаними греблею ставками (Стельмах, І, 1962, 76).
&́9671; Виселя́тися (ви́селитися) на ху́тір — оселятися на відокремленій земельній ділянці. Зразу [Максим] спродав дворище, будинок, забрався та й виселився на хутір, на батьківську землю (Мирний, І, 1949, 238); Сиді́ти (сі́сти, жи́ти) ху́тором — жити на відокремленій земельній ділянці. Саме проти Черкас, нижче Домонтова, сидів хутором над Дніпром Максим Гримач (Вовчок, І, 1955, 89); — Всі землі Малоросії перейшли під сильну руку імператриці. Не сів би хутором на тому шматку над Тясмином мій пращур Козюшевський, то сів би якийсь фаворит Катерини (Д. Бедзик, Підземні громи, 1971, 18); На північ від Богуслава, в урочищі Маслів Став, жив хутором старий козак Добридень (Панч, Гомон. Україна, 1954, 5).
2. Невелике селище, яке виникло внаслідок переселення людей з сіл, козачих станиць тощо; виселок. Це тепер народу намножилося без числа, хутори як гриби поросли: і Паньківка, і Луб’янка, і Гриценків, і Бунчужний — та хіба мало їх (Хотк., І, 1966, 97); Слава про Серафиму Миколаївну, як про чутливу і доступну свою людину, завоювала все село наше з прилеглими хуторами (Тич., III, 1957, 134); Я побачив перед собою за деревами невеличкий хутір — три хати під стріхою, тин з порожніми глечиками на кілках, садок, криницю (Сміл., Сашко, 1951, 63).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 176.