ХУДО́Б’ЯЧИЙ, а, е. Прикм. до худо́ба 1. Так йшло життя худоб’яче й людське, що зливались докупи, як два джерельця у горах в один потік… (Коцюб., II, 1955, 336); До півдня людський і худоб’ячий потік уже залив вулиці Геліополя безперервною валкою (Смолич, Прекр. катастр., 1956, 414); Але й зараз дядько Антон, кульгаючи та бокуючи, міг вискочити на будь-якого жереба, кліщем вп’ястись у нього та й переганяти худоб’ячу злість на піну (Стельмах, Гуси-лебеді.., 1964, 150); // Який належить худобі. Клапті перегнилої соломи, косми худоб’ячого волосся, обструганого зі шкіри, купи грабарського вапна та товченого, переквашеного лубу..— ось що складалося на зовсім не принадний пейзаж (Фр., IV, 1950, 201); Він.. заходить на просте селянське подвір’я. Воно не лементує лихими собаками, не відсапується худоб’ячим подихом (Стельмах, І, 1962, 649).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 168.