ХРОПІ́ННЯ, я, с. Дія за знач. хропі́ти, хропти́ і звуки, утворювані цією дією. Йон зупинивсь. На нього тхнуло теплом з піддашшя, а з-під білих ряден почулося сонне сопіння та хропіння (Коцюб., I, 1955, 241); Химка давно вже спала, хропучи у своїй хатині. Хоча було ще тільки десять годин, але те хропіння таке враження робило, мовби вже було дуже пізно (Гр., II, 1963, 47); Мов крізь сон, він чув дике верещання Гюлле, плескіт води, гупання, коняче жахливе хропіння і крик людини… (Досв., Гюлле, 1961, 146); Близнята рвонули до себе рожни, вихопили їх, підняли на Матвія, а він навіть арапника не підняв, щоб оборонитися, тільки приклав долоні до рота — і з-під них сумовито-моторошно затужило вовче виття. Булані від несподіванки з хропінням звелися на диби (Стельмах, І, 1962, 95); Всюди смертельне хропіння, крик, рев роздирали небеса (Кобр., Вибр., 1954, 183);— Ой, рятуйте, рятуйте!.. — Невістка кинулась мерщій до людей, а тим часом Кононишин голос робився все тихшим і перейшов у хропіння (Григ., Вибр., 1959, 327).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 155.