ХМА́РКА, и, ж. Зменш.-пестл. до хма́ра. В сю хвилину море синє, аж фіолетове, небо зовсім весняне, хмарки білі (Л. Укр., V, 1956, 219); — Це добре, що ти його захищаєш, — почав Сергій Рудь і випустив з рота хмарку білого диму, що закручувався в химерні хисткі кільця (Голов., Тополя.., 1965, 97); Невідступно за мною летить хмарка дрібненьких мушок (Коцюб., II, 1955, 226); Не сховалася від його пильного ока хмарка невдоволення, що лягла на чоло полковника після такої відповіді (Рибак, Час.., 1960, 15); *У порівн. [Маруся:] Забіліло на воді, неначе хмарка! (Н.-Лев., II, 1956, 464); Дим цигарок у повітрі, як хмарка, повис (Рильський, III, 1961, 200).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 94.