ХЛЮП1, виг.
1. Звуконаслідування, що передає хлюпання, плескання води. Маленькі хвилі рівно котилися, ласкаво мили берег. Хлюп-хлюп!.. хлюп-хлюп!.. (Коцюб., І, 1955, 40); Захлюпали кулі круг човна: хлюп, хлюп,— Неначе хлопушки… (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 327); Човен хвилю крає — Хлюп, та хлюп, та хлюп… (Бичко, Срібноліття, 1973, 270).
2. розм. Уживається як присудок за знач. хлю́пати і хлю́пну́ти. Рибалка хлюп!.. За ним шубовсть вона!.. І більше вже нігде не бачили Рибалки! (Г.-Арт., Байки.., 1958, 77); — А він [чорт], неначе маленький чорний хлопчик, хлюпається у воді та й вискочив на греблю, вишкірив до мене білі здорові зуби, як лопатні, та знов хлюп у воду! (Н.-Лев., VI, 1966, 337); Малеча — хто з чим: з кухликом, з мисочкою. Набере,— гороб’яті напитися саме,— а несе бережно, щоб не схлюпнути ж. Знайде кущик іще не политий — хлюп! — і знов до шаплика (Головко, І, 1957, 182).
ХЛЮП2, у, ч., розм. Звук від коливання, падіння води чи удару по її поверхні. Четвертий день козацьке військо в морі, Лиш вітру шум і тихий хлюп води (Шпорта, Вибр., 1958, 313).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 88.