ХЛОПЧИ́СЬКО, а, ч. і с., розм.

1. Те саме, що хло́пець 1. — О, ти вже, певно, десь бився з хлопчиськами! — крикнула при моїм вході на мене тітка,— що такий приходиш задиханий! (Фр., І, 1955, 245); Хлопчиська з книжками поспішають до школи (Довж., III, 1960, 451): *У порівн. На базарі Стефан, мов хлопчисько, стовбичив з ворочком, поки продав бринзу (Чорн., Пісні.., 1958, 40); Дем’ян біг попереду — вистрибом, наче хлопчисько (Смолич, Мир.., 1958, 170).

2. перен., зневажл. Той, хто поводить себе несолідно, несерйозно чи нерозумно. Удесяте згадуючи свою поведінку в трамваї, констатував [Джавадов] про себе: «Хлопчисько! Йолоп!.. Забув, де міг, як баран, загинути…» (Донч., II, 1956, 103); — Якщо ви хочете слухати цього хлопчиська,— презирливо тицьнув пальцем на Гончара Стадницький,— діло ваше (Стельмах, І, 1962, 356).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 85.