ХЛИП, у, ч., розм.

1. Дія за знач. хли́пати і звуки, утворювані цією дією. Та й стане плакати [дочка] тихенько, щоб бува матір не збудити — самим хлипом (Головко, II, 1957, 366); Він з хлипом втягнув у себе повітря, неначе проковтнув його (Перв., Дикий мед, 1963, 475); Та Вікторові зараз не до процедур. Прикурив від недокурка, затягається аж із хлипом (Головко, І, 1957, 482); Мулисте дно запружинило під ногами, з хлипом вгинаючись верхнім пластом у прогнилу під-грунтову порожнечу і знов підіймаючись (Гончар, II, 1959, 416); Увечері Дніпра веселий хлип юнацьке серце позбавля спокою (Перв., І, 1947, 66).

2. тільки мн. Переривчастий плач з зітханням, поривчастим вдиханням повітря. Увірилась йому своїми хлипами (Сл. Гр.).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 76.