Про УКРЛІТ.ORG

хилити

ХИЛИ́ТИ, лю́, лиш, недок.

1. перех. Нагинати, пригинати що-небудь донизу, робити похилим; нахиляти. Гарячий вітер хилить-нахиляє Траву хвилясту стиха до землі (П. Куліш, Вибр., 1969, 401); Ходить вітер, ходить буйний, По полю гуляє; Тонку вербу край дороги Хилить, нахиляє (Граб., І, 1959, 197); Хилить вітер жита понад шляхом (Тич., І, 1957, 25); // Нахиляти посуд, щоб напитися або вилити з нього рідину. Миня узяв побожно глечик в обидві руки, припав до нього ротом і почав обережно хилити на себе, голосно ковтаючи холодний кисляк (Перв., Дикий мед, 1963, 134); // Звішувати вниз гілки, стебла, віти і т. ін. (про рослини). Шумлять, хвилюються жита. Поглянь лише навколо — пшениця стигла, золота додолу хилить колос (Забіла, У.. світ, 1960, 110); Я чув уві сні, як наді мною шепотілись віковічні сосни, бачив, як хилили на мій лісовий курінь густе листя крислаті дуби (Збан., Мор. чайка, 1959, 129); Там, де верби хилять віти, Там, де лози струнко гнуться, Там, на озері розкішнім, Хвиля срібная жила (Олесь, Вибр., 1958, 44); *Образно. Хилить осінь чоло зморене, плечі обезкрилені (Забіла, Поезії, 1963, 91); // Змушувати рухатися в певному напрямі. Тихенький вітер хилив парашути до порослої низькою вільшиною долини (Десняк, Опов.., 1951, 94); // безос., перен., розм. Схиляти до чого-небудь, зробити щось. Горіла голова, усе тіло. Страшенно хилило лягти на дорозі і заснути (Минко, Моя Минківка, 1962, 117).

&́9671; Хили́ти го́лову (чоло́): а) виявляти покору перед ким-небудь. Вої його не з тих, що хилять голови: ліпше впадуть вони на полі ратнім, аніж дадуть в колодку себе забити, ганьбою невільницькою очорнити (Міщ., Сіверяни, 1961, 168); Рутенців плем’я перед ним Хилило чола покірно І голосило на весь світ Його [князя] славу безмірно (Фр., XIII, 1954, 421); б) те саме, що Ві́шати го́лову (див. ві́шати). Давид бадьоренько: — Та не хили ти голови так, Тихоне. Вийшло так якось по-дурному,— і він розповідав, що голова саме поїхав був кудись, не вдалось перебалакати (Головко, II, 1957, 84); Вперед, комуністи, Вперед, комсомол, Хоч трудно буває — Не хилимо чол! (Мур., Піонер. слово, 1951, 113); Хи́лить (хили́ло) на сон (до сну) кого; Сон (дрімо́та) хи́лить (хили́в, хили́ла) кого — хочеться спати кому-небудь, наступає дрімота, сон. Хилило на сон. Клим ліг, накрившись з головою ковдрою (Грим., Син.., 1950, 123); — Мене щось на сон не хилить. Я краще вийду.— Чого, сидіть… Дочитайте справу Разуєва (Логв., Давні рани, 1961, 52); Ми проїхали, не спиняючись, понад двісті кілометрів — і втома, ритмічне похитування на м’яких ресорах та й сама пізня пора хилили нас до сну (Смолич, День.., 1950, 5); Приїхали до прийому, повели їх, а ми стоїмо, ждемо. Мене мов сон хилить, та будять мене — хто плачем, хто риданням (Вовчок, І, 1955, 276); Христя заплющила очі… Дивно їй: то сон аж хилив, а то зразу не знать де й дівся (Мирний, III, 1954, 158); Далі рухатись не було силиГаля ледве переставляла ниючі ноги, дрімота хилила її до землі (Збан., Між.. людьми, 1955, 57).

2. куди, до чого, неперех., перен., розм. Навертати, спрямовувати до чого-небудь розмову, дію і т. ін.; гнути. [Олена:] Може, вже мені на вулицю ходити можна? [Василина:] Бач, куди вона хилить, а я собі й байдуже (Вас., III, 1960, 59); — Мені якраз треба півслупця на підошви купити. Може, знайдеться в твого батька? — вже з любов’ю поглянув на засоромлене обличчя.— Напевне, знайдеться,— ще більше почервоніла дівчина, догадуючись, куди хилить цей глибокоокий, з стіжком перестиглого волосся парубок (Стельмах, II, 1962, 114); — Бачила я колись, як батько твій портрет царя Миколи спалив.— Семен Архипович здригнув. До чого це стара хилить? (Рибак, Час.., 1960, 257).

&́9671; Хили́ти на своє́ — настійливо відстоювати свою думку, переконувати когось у чомусь. А Щука на своє хилила: — Ет, вигадки! Велике діло — миш (Гл., Вибр., 1951, 107).

3. перех. і неперех., перен., розм. Багато пити, часто вживати алкогольні напої; пиячити. Сів він і собі за столом, казав подати «найкращого» [вина], хоч же йому і не пилось, хилив кухлик за кухликом (П. Куліш, Вибр., 1969, 301); Гришиха була дуже лиха, осудлива, ще й любила хилити горілку (Н.-Лев., VI, 1966, 325).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 55.

Хилити, лю, лиш, гл. !) Клонить, наклонять, склонять. Куди хилить вітер, туди й гілля гнуться. Ном. № 5875.

2) — горі́лку, чарку. Выпивать. Яким хилив иноді горілку незгірше свого дядька Охріма. Левиц. І. 280. Хилила таки добре чарку за чаркою. Левиц. Пов. 211.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 397.

вгору