ХИЛИТА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., перех. Те саме, що хита́ти. А бідна Марта зітхала — їй уже не було на кого покинути дитину — і бралася хилитати колиску (Смолич, Сорок вісім.., 1937, 109); Чую я, щось стукотить та скрипить: певно, вітер хилитає вір’я та ворота (Н.-Лев., VII, 1966, 269); Ще одну сосну ми здибали. На камені гірському стоїть вона, і вітри її хилитають на всі боки (Ю. Янов., II, 1958, 126); Асуар дивно здригнувся, вийшов на середину камери і вдивився в загратоване віконце, що блимало, ніби за ним хилитали чарівним ліхтарем (Ірчан, II, 1958, 93); *Образно. Дзвони хилитали дрібненьку мряку, бились і розривались, а в пітьмі драгліла юрма (Коцюб., II, 1955, 86).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 55.