ХИ́БИТИ, блю, биш; мн. хи́блять; недок. Допускати хиби (у 1 знач.) в чому-небудь; помилятися. І втишуватимеш неутоленний біль Не день ти і не два, о краю мій коханий! Тож чи не хиблю я, що заплітаю хміль Юнацьких спогадів у твій вінок багряний? (Рильський, Поеми, 1957, 227); // Не влучати в ціль; промахуватися. Княгинина рука не хибила — пускала рогатину влучно (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 41); Оротук бачив тільки двох вовків. Правда, убив обох, бо рушниця в його руках стріляла не хиблячи (Трубл., І, 1955, 195); // перен. Збиватися з правильного шляху; збочувати.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 51.

Хибити, блю, биш, гл.

1) Ошибаться, давать промахъ, погрѣшать, сбиваться съ пути. Мір землю сажнем, а не ланцюгом, то не будеш хибити. Черк. у. Не хибив я проти його закону, його слова ховав у щирім серці. К. Іов. 51. Прямуйте ж, добродію, куди задумали, не хиблючи. К. (О. 1861. І. 310).

2) Миновать, обойти. Він думав, що то його хибить. Н. Вол. у. То вже вас не хибить — мусите робити. Н. Вол. у.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 396.