ХИ́БА, и, ж.
1. Недогляд, помилка і т. ін. в чому-небудь; недолік. Суд признав свою хибу, попросив пробачення, а старому цареві виніс смертну кару (Три золоті сл., 1968, 163); Багато хиб, доробку надто мало Я залишаю по своїм житті, І тільки тим не вартий я докору, Що сам себе засуджую суворо (Рильський, II, 1960, 275).
2. Негативна риса, ознака і т. ін. кого-, чого-небудь. Він мав одну хибу, що не вмів удержати язик за зубами: що чув, то розповідав кождому, кого здибав (Март., Тв., 1954, 193); Його [прокурора] резюме, хоч сказане з незаперечним талантом і великою виразністю, мало одну велику хибу,— було задовге (Фр., VI, 1951, 277); Товщина твору є сумнівна цінність, швидше — хиба (Вас., IV, 1960, 55).
3. діал. Фізична вада, дефект. Івана кликали в селі Переламаним. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений (Стеф., І, 1949, 62); Заявляла [мати] всім з радістю, що почувається вже краще. Дарма що голосу не в силі була добути з грудей. То, думалось їй, в горлі хиба лежала. Піддасться операції й поверне давній свій голос (Круш., Буденний хліб.., 1960, 143); // Несправність. В мурі щілина була, що зробилась вона ще іздавна, Ще відтоді, як стіна будувалася в домі уперше. Хиби маленької з давніх-давен ще ніхто не примітив (Зеров, Вибр., 1966, 321).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 51.