ХВІТЬ, виг., розм.

1. Те саме, що фіть. — А де гроші? — Хвіть! — свиснув Іван (Сл. Гр.).

2. у знач. присудк. сл. Те саме, що хвать. Хвіть відра! — і собі побігла по воду (Сл. Гр.); // Уживається для позначення швидкого, різкого руху, удару. — Що ж я верзу?.. кажи: що? — сучиться п’яний.. — Одчепись, сатано!..— Бий, кажу!..— кричить перший та хвіть другого по пиці… (Мирний, II, 1954, 195); Скинув повстяники з ніг та так, не роздягаючися, з халатом і ліг. А вона — тілько хвіть! — уже й коцем прикрила (Мирний, IV, 1955, 355).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 45.