ХВАТЬ, виг., розм. Уживається як присудок за знач. хвата́ти¹ і хватну́ти. Оце, дивись, Пилип товар погнав до водопою, а Пріська — хвать відра! — і собі побігла по воду… (Мирний, III, 1954, 20); — Маю дудку з бузини, як заграю — ти-ни-ни… — Аж тут підкралася дочка [царя], хвать — і нема дудки. Заплакав Дударик (Тич., І, 1957, 146); Розбігається хлопчина (Воювать так воювать!). Скочив цапові на спину І за роги цапа хвать! (С. Ол., Вибр., 1959, 160).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 35.

Хвать меж. Хвать. «На злодію шапка горить!» — А він собі хвать за голову. Ном. № 11097.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 391.