ХВАЛИ́ТИСЯ, хвалю́ся, хва́лишся, недок.
1. Хвалити себе, вихвалятися ким-, чим-небудь. — І годі тобі хвалитись дітьми. Хвалила ж сова своїх дітей, що нема кращих на світі, а яка ж там совина краса? — сказав Кайдаш (Н.-Лев., II, 1956, 282); О. Василь хваливсь своїм хазяйством. Він показав власноручно посаджені яблуні (Коцюб., І, 1955, 320); Зухвало й голосно сміявся Марусяк при своїм столі. Хвалився своїми богатирськими вчинками, і тими, що були, і такими, що їх не бувало (Хотк., II, 1966, 198); — Е, коні ми подоставали. Прямо як змії! Із кінного заводу видерли. Як летиш, аж вітер вуха обпікає,— хвалився Круп’як (Стельмах, II, 1962, 183).
2. кому і без додатка. Розповідати, казати так, щоб усі чули. — Ой, гарно на буряках! — хвалилася Василина дівчатам (Н.-Лев., II, 1956, 47); А то якось сонце було так, як під снідання. Його нема. Явдоха впоралась трохи — пішла до биків. Коли увіходить, хвалиться: — Нема биків (Тесл., З книги життя, 1949, 23); // Виявляти, розкривати те, що до цього часу було таємницею, невідомим; відкривати. — Мартусю! Що ж ми тепер будемо з книжкою робити? — зашептала я, тремтячи уся.— Цитьте! Нікому не хваліться, як будуть питати,— витираючи сльози, швидко проказала вона (Мирний, IV, 1955, 342); — А бідаки гомонять, мовби комуністи ділитимуть землю,— шепотом хвалилася Глафіра (Чорн., Визвол. земля, 1959, 46).
&́9671; Хвали́ся; Хвалі́ться: а) спонукальне прохання розповісти про свої успіхи. — Що ж там таке привіз ти? Чого мовчиш? Хвалися вже! — напосідає мама (Мирний, IV, 1955, 339); б) (ірон.) уживається для вираження осуду, заперечення яких-небудь розмов, дій. —Хвались, хвались, Андрійку, каліцтвом, комусь воно дуже потрібне,— шипіла Маланка (Коцюб., II, 1955, 99).
3. з інфін., із спол. що. Хвалькувато погрожувати; нахвалятися. — Демко Сіроштан просвітку мені не дає; позавчора хваливсь, що мого кота вб’є, як його не берегтиму, а він таки вб’є (Кв.-Осн., II, 1956, 192); Він лаявся, хвалився, що всіх їх знищить, всім їм оддячить (Мирний, III, 1954, 56).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 33.