ХАРАКТЕ́РНИК, а, ч.
1. заст. Чаклун, чарівник (у 1 знач.). — Дід мій був запорожець.. Удався він високий, здоровий та ще в додаток був і великий характерник: знався з відьмами, з чортами (Стор., І, 1957, 81); [Мусій:] Дивимось, аж то не наш в’язень, а щось неподобне.. Дак що ж, коли він, сам казав, що він характерник!. Бо як глянули до в’язниці, то то був там козак, а то вже стала дівчина… (Гр., II, 1963, 569).
2. перен., розм. Те саме, що чарівни́к 2. Видно, він очарував її, характерник чорнобровий!.. Вона мало що пам’ятає з того часу про той вечір (Мирний, І, 1954, 218); А спів Садовського! А Саксаганський-маг! Два характерники, Панас той і Микола, Що народилися в розложистих степах (Рильський, Поеми, 1957, 276).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
— Т. 11. — С. 25.
характе́рник — чаклун, ворожбит; також перевертень (характе́рство, характе́рництво — чаклунство, ворожбитство, оборотництво); про козака-чаклуна читаємо в «Чорній раді» П. Куліша; у нього ж: «Характерника хіба срібна куля візьме!», «За нами плистиме характерник — сей знає, чим погоню відвернути», «Вони беруть однією хистю, а в нашого брата про запас і характерство єсть»; великим характерником був легендарний отаман Іван Сірко; він нібито вмів перевтілюватися в хорта і таким чином дізнаватися про таємниці ворога; його не брала ні куля, ні шабля, ні смерть; він тричі помирав і двічі воскресав; у третій раз, помираючи, наказав відрубати свою праву руку і сім років носити її попереду війська в тяжкі години, а потім повертати йому ту руку в могилу; хто буде цілий рік поливати його курган-могилу водою, принесеною з Дніпра, той знатиме те, що знав сам отаман-характерник, який вийде до такого сміливця з могили.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
— С. 615-616.
