Про УКРЛІТ.ORG

фукати

ФУ́КАТИ, аю, аєш, недок.

1. неперех., діал. Пирхати, форкати. Вона [худоба] рикає, фукає і оглядається неспокійними очима, коли чує десь смерть коло себе (Коб., II, 1956, 222); Одні [гриби] він [ведмідь] підбирав і їв, інші, неїстівні, топтав, злобно фукаючи (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 67); // З шумом випускати з ніздрів повітря, сопіти. Аж ось і підмайстер надійшов, фукаючи чогось, як ковальський міх (Фр., І, 1955, 228); // Пахкати, чахкати (про паровоз).

2. неперех., діал. Кричати, галасувати, дорікати комусь, сваритися на кого-небудь. — Ромка, куди ти дивишся! — фукає на мене панна, коли я зустрінусь очима з поглядом якого молодого чоловіка (Фр., III, 1950, 100); Приніс Дорофтей із крамниці свічку і приліпив Микиті до носа.. Коли свічка догоряла і добре припекла, вже фукав на всю хату (Казки Буковини.., 1968, 40).

3. перех., розм. Брати фука при грі в шашки (див. фук1).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 650.

Фукати, каю, єш, гл.

1) Дуть (ртомъ). Шейк.

2) Браниться, кричать. Брат на брата та ворогує, сестра на сестру чари готує…. дочка до ненька сміло фукає. Чуб. ІІІ. 417, 418. — на ко́го. Бранить кого, кричать на кого. Іде наймит із пан щини, на воли фукає. Гол. І. 220.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 379.

вгору