ФАЛЬЦЕ́Т, у, ч. Один з високих регістрів співацького голосу, переважно чоловічого, що вимагає особливого виконавського прийому; // Манера виконувати високі звуки, користуючись лише головним резонатором (ізольовано від грудного). Високим фальцетом кінчав Тимоха останній куплет… (Вишня, І, 1956, 19); За стіною била по клавішах піаніно й фальцетом співала якісь модні пісні Інна… (Ткач, Жди.., 1959, 66); // Дуже тонкий голос, схожий за тембром на жіночий. — А!.. Таки повернувся, — вискнув він пронизливим фальцетом (Тулуб, Людолови, II, 1957, 260).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 555.