УЧИТА́ТИ (ВЧИТА́ТИ), а́ю, а́єш, док., перех., розм.

1. Змогти прочитати що-небудь написане. Роман сам дивується, що він.. не вчитає букваря (Вас., І, 1959, 63); А кому я записку зоставлю? Батькові, чи Мартинові, що навряд чи й учитають її? (Тесл., З книги життя, 1949, 89); Взяла [мати] листа, покрутила його в руках, зітхнула: — Може, ти, Хомо, вчитаєш його? — А чого ж! Коли тут по-людськи написано, то вчитаю! (Стельмах, І, 1962, 511).

2. перен. Зрозуміти, виявити що-небудь з виразу очей, обличчя і т. ін. Їздець не підганяв його [коня], віддавшися думкам. Проте нічого не вчитаєш у нього на обличчі (Ю. Янов., І, 1958, 148); Постаті бояр, воєвод і тіунів стали виразнішими, на обличчях їхніх можна було вчитати тривогу й розпач (Скл., Святослав, 1959, 39).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 536.