УХИ́ЛЬНИЙ, а, е. Який не висловлює своїх думок, переконань відверто; // Який не виражає відвертості, щирості. Панас Карпович довірливо похитував головою, підтакував і зрідка вставляв ухильні слівця (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 596); В самій інтонації голосу, в ухильному погляді, в тривозі, що її не вмів Карпо як слід приховати, старий Шумейко відчув, що розмова має бути серйозною (Шиян, Баланда, 1957, 201).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 527.