УТІ́ШНО (ВТІ́ШНО). Присл. до уті́шний. Мені б нічого й стояти тут, так утішно дивитись, коли доросла людина, громадянин, мов заєць той, полохається абичого (Коцюб., І, 1955, 165); Як же бучно, як же втішно Всім гулялось на весіллі (Л. Укр., І, 1951, 373); Пилипко вчепився за материну шию руками, припав до неї головою і так утішно на всю хату залився! — Не маючи з ким погратися, він пустував тепер хоч із матір’ю (Мирний, IV, 1955, 290); // у знач. присудк. сл., кому. Про почуття заспокоєння, задоволення, радості, яке когось охоплює. Втішно було мені добре слово почути (Сл. Гр.); В душі він пишається своєю матір’ю, йому втішно знати, що її шанують робітники (Гончар, Тронка, 1963, 101).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 514.