УТА́ЮВАТИ (ВТА́ЮВАТИ), юю, юєш, недок., УТАЇ́ТИ (ВТАЇ́ТИ), аю́, аї́ш, док., перех. Зберігати в таємниці, приховувати від інших. [Конон:] В наших товариських умовах сказано ясно:.. нічого не втаювати, щирість і одвертість — наш принцип! (Кроп., III, 1959, 262); Щорс кашлем заходивсь різким І зупинився серед хати; Не міг він більше утаїть Свого важкого нездоров’я… (Шер., Дорога.., 1957, 126); — Я йому [судді] все розкажу, усе повідаю, мій батечку рідний, нічого не утаю (Кучер, Прощай.., 1957, 434); // Таємно привласнювати. Сердюки теж встряли в розмову, намагаючись околицею вивідати в земляка, чи є змога чабанам утаювати від прикажчиків ягнят або готові смушки (Гончар, Таврія, 1952, 232).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 505.

Утаювати, утаюю, єш, сов. в. утаїти, утаю, їш, гл.

1) Утаивать, утаить. Що він тобі буде казати — не втаюй від мене. Мир. Пов. II. 75. Шила в мішку не втаїш. Ном.

2) Удерживать, удержать. Один такий був здоровий, що духом уб’є чоловіка. Як пішов причащатися та духу не втаїв, то трохи священник не впав навзнак. ЗОЮР. I. 163.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 361.