УСЛАВЛЯ́ТИ (ВСЛАВЛЯ́ТИ), я́ю, я́єш і УСЛА́ВЛЮВАТИ (ВСЛА́ВЛЮВАТИ), юю, юєш, недок., УСЛА́ВИТИ (ВСЛА́ВИТИ), влю, виш; мн. усла́влять; док., перех., уроч.
1. Робити знаменитим, славнозвісним, сприяти величі когось, чогось. І ось прокотилася слава По всьому донецькім краю, Що йде попереду Полтава, Вславляючи область свою (С. Ол., Вибр., 1959, 222); Щепкін у малих ролях створював незабутні образи, уславлюючи цим і авторів маловідомих п’єс (Збірник про Кроп., 1955, 83); Яким величезним почуттям відповідальності має перейнятися кожен з нас [митців] у змалюванні наших людей, щоб не здрібнити, не применшити їх,.. щоб, віддаючи належне забавності та цікавості, не втратити головного, того, що в житті уславило і звеличило нашу людину (Довж., III, 1960, 311); Шахтобудівельники Донбасу уславили себе, встановивши світовий рекорд швидкості проходки вертикальних стволів (Цюпа, Україна.., 1960, 187).
2. Високо оцінювати, прославляти кого-, що-небудь. Самому ж себе уславляти — не приходиться, та й не личить (Мирний, V, 1955, 400); Той не співець, хто не кличе на бій, Хто в пісні народ не уславлює свій (Криж., Калин. міст, 1940, 93); А Христю всі вславляли — в класі перша красуня! (Грим., Незакінч. роман, 1962, 6); «Плуг» [вірш П. Тичини] був твором, що уславляв революцію (Поезія.., 1956, 81).
3. розм. Поширювати негативні відомості про кого-небудь, плітки, які ганьблять, засуджують. — Та він [Тарас] у нас і не такий уже розбіяка, як його уславили: як до нього добре — він удвічі добрий (Вас., II, 1959, 361).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 490.