УРУБА́ТИ¹ (ВРУБА́ТИ), а́ю, а́єш, док., перех.

1. Рубаючи, заготовити яку-небудь кількість чогось (перев. дров). [Юлія:] Та треба дров урубати. Хотіла розпалювати, та не найшла ані полінця дрібного (Фр., IX, 1952, 154); Дем’ян і Костянтин.. вийшли того ранку до лісу врубати дров (Загреб., Диво, 1968, 254).

2. Рубаючи, відокремити частину від цілого. * Образно. [Палажка:] Не раю я тобі, парубче, встрявати до неї.. [Xвенька:] Хвоста, кажу, врубають! (Мирний, V, 1955, 214).

3. Розсікти що-небудь чимось гострим. [Дівчина:] Ганно Семенівно, там батько прийшли… На порозі сидять… Сокирою ногу врубали, дак приказували, щоб дали тієї плівки, що у вас є, що одразу кров припиняє (Григ., Вибр., 1959, 463).

4. Мати здатність або можливість розсікти когось, щось. Навряд чи й сокира врубає той лід (Крим., Вибр., 1965, 98); — А сам він.. такий, що його, мати божа! — ні куля не бере, ні шабля не вруба, мов залізо або тую крицю (Морд., І, 1958, 98); Михайлик шаблею врубати його вже не міг, але ще діставав гостряком до правої п’яти (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 234).

УРУБА́ТИ² див. вру́бувати.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 483.

Урубати, баю, єш, гл.

1) Нарубить небольшое количество. Сиди ж ти, дочко, а я піду, дровець урубаю. Рудч. Ск. II. 66.

2) Ранить рубя.

3) Имѣть достач очную силу, остроту для того, чтобы быть въ состояніи рубить — говорится какъ о человѣкѣ, такъ и объ инструментѣ. Та він сього не вруба, — нема в його сили. Аби якою сокирою дуба не врубаєш. Ні стругом не встругати, ні сокирою не врубати. Грин. І. 237.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 353.