УПО́Р, ч.

1. род. у. Дія і стан того, що упирається (див. упира́тися¹ 1). Підбігши до кулемета, Яресько радісно вхопив його, крутнув сюди-туди — небачений, новісінький! — і, не знайшовши поблизу нічого придатного для упору, розпластався просто на землі, націлюючись услід втікачеві (Гончар, II, 1959, 24).

◊ В упо́р: а) прямо в обличчя, не відводячи очей. Прикурюючи від його цигарки, він майже в упор примружено глянув на Іраклія (Головко, І, 1957, 281); б) зовсім зблизька, прямо по цілі. Кулемети.. в упор різонули по гітлерівцях (Коз., Гарячі руки, 1960, 148).

2. род. а, техн. Пристрій, предмет, який підтримує що-небудь, служить для упирання в нього. У випадку необхідності вивішування [піднімання] автомобіля на домкраті або гідравлічному підйомнику забороняється проведення робіт без підставлення козлів і упорів, що запобігають самовільному опусканню автомобіля (Підручник шофера.., 1960, 323); Для торцювання дощок.. влаштовують упори, які можна установлювати на певні розміри (Стол.-буд. справа, 1957, 108); // Підпірка, опора, яка підтримує що-небудь. Упори греблі.

3. род. у, діал. Упертість. Параска з упором, властивим тупій та лінивій натурі, не покидала свого звичаю (Фр., VII, 1951, 8).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 465.