УПОКО́РЕНИЙ (ВПОКО́РЕНИЙ), а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до упоко́рити. Було [селянство Галичини] бідне, забите, упокорене, залякане католицькими попами (Гжицький, Вел. надії, 1963, 50); Знеможено схилилась [Ніна] на канапу, притиснувши до вуст мережану хусточку і, упокорена, лежала, прислухаючись до приглушеного стукоту серця (Досв., Вибр., 1959, 233); Україна, яка вважалася упокореною, тепер нагло і несподівано переплутала всі справи. Ім’я Богдана Хмельницького виникло, як лихий вісник для володарів Заходу і Сходу (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 116); // у знач. прикм. Який виражає упокорення. Перед панами мала [Зоня] упокорений вид, а тітці своїй не сміла в очі дивитись (Л. Укр., III, 1952, 662).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 464.