УПОВІДА́ТИ (ВПОВІДА́ТИ), а́ю, а́єш і УПОВІ́ДУВАТИ (ВПОВІ́ДУВАТИ), ую, уєш, недок., УПОВІ́СТИ́ (ВПОВІ́СТИ́), і́м, іси́, док., перех.

1. рідко. Звіряти (див. звіря́ти¹ 1), повіряти (у 1 знач.). Жаль мені! З тобою [другом] звикла я ділитися журбою, Вповідувать думки, веселі і сумні (Л. Укр., І, 1951, 32).

2. діал. Розповідати, говорити. — Так і так, — уповідає [Аниця], — знемагає мій чоловік (Март., Тв., 1954, 39); — Йой, шо то весна!.. шо то за любість — годі вповісти! (Хотк., II, 1966, 21).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 462.

Уповідати, даю, єш, сов. в. уповісти, вім, віси, гл. Разсказывать, разсказать. Уповіж мені ти, поневільний шлюбе, що із тебе за неславонька буде. Гол. І. 203. Зінич застрілив молодого, уповідають. Федьк.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 346.