УПОВА́ТИ (ВПОВА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., рідко. Твердо надіятися, покладати надію, розраховувати на кого-, що-небудь. Молюся, знову уповаю, І знову сльози виливаю (Шевч., II, 1963, 303); — Важко за нелюбого йти!.. — Та чого ж дожидатимеш? На яке добро вповаєш? (Вовчок, І, 1955, 228); — Уповала я, мати, на кирею, Думала бути попадею (Чуб., V, 1874, 609); [Домка:] Я вповала, що ти й сьогодня верховодитимеш на вечорницях і весело буде, а ти розквасила губи та й… (Кроп., III, 1959, 7); — Недобре чинити таке, гетьмане, — з докором проказав Демид, — уповали на тебе, як на батька рідного… (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 505); — Солдати! Ваше почесне завдання важке.. Але я уповаю на вашу витривалість і непохитну силу волі, солдати! (Гашек, Пригоди.. Швейка, перекл. Масляка, 1958, 519).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 462.

Уповати, ваю, єш, гл.

1) Разсчитывать, уповать, надѣяться. Ой на що ж ти, доню, уповала, що ти чорноморця сподобала? — Я вповала, мамцю, на жупани, я ж думала, буду за ним пані. Уман. у.

2) Не вповати. Не обращать вниманія. Не вповала на худобу, а на його вроду. Мет. 83. І де лишків сорок тисяч; козак на те не вповає — мед-вино кругляє. Мет.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 345.