УПИ́Н (ВПИН): ◊ Без упи́ну — не роблячи зупинок у русі, просуванні, дії і т. ін.; безупинно, безперервно. Ряди [монголів] тислися за рядами, без кінця і впину (Фр., VI, 1951, 94); Блідий панотчик балакав без упину (Март., Тв., 1954, 215); Десь б’ють гармати без упину, там ніч у пломені заграв (Сос., II, 1958, 230); Нема́ (не було́, не бу́де) упи́ну кому — не втримати, не зупинити кого-небудь. — Парубки дуже вже розібрались, нема їм упину (Н.-Лев., III, 1956, 351); — Коли не буде їй [Мар’яні] упину, — за нею друга почне так робити, далі — третя, та й що з того буде? (Вас., І, 1959, 266); Владно випливали [кіннотники] з імли степового світання, насуваючись все ближче на перешийок, і не було їм ні ліку, ні впину (Гончар, II, 1959, 82); Не ма́ти (не зна́ти) упи́ну — бути нестримним у діях, вчинках, вияві чого-небудь. Розходившися, Олдрідж, як дитина, вже не мав упину (Ільч., Серце жде, 1939, 342); * Образно. Людська радість сильніша за повідь. Вона не знає упину (Чорн., Визвол. земля, 1950, 211).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 458.