УМІ́ЛЕЦЬ (ВМІ́ЛЕЦЬ), льця, ч. Той, хто добре знає свою справу, володіє умінням; вправний майстер. З чолом, як лук, напнутим, з тавром трикутним вилиць, З кривим, розбитим носом, з покрученим хребтом, — Якби не був цей муляр [Мікеланджело], робіт камінних вмілець, Таким безмежно людським, він був би божеством (Бажан, Італ. зустрічі, 1961, 12); Коли приїхали в Холм, Леву не терпілося, він одразу подався до Авдія [будівничого]. Старий умілець сидів з жінкою за столом, вони вечеряли (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 524); Є на Київщині село із красивою назвою — Веселинівка. Славилося воно колись своїми килимами, які ткали народні умільці (Веч. Київ, 17.VІ 1968, 1).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 440.