УМОРИ́ТИ (ВМОРИ́ТИ), орю́, о́риш, док., перех.
1. Довести до смерті. Хвороба коли не вморить, то скривить (Номис, 1864, № 8150); Як почне пані обмирати та стогнати, та в крик викрикувати, то він [пан] руки й ноги її вицілує, і плаче, і сам людей лає: — А щоб вас! а бодай вас!.. от уморять мені друга! (Вовчок, І, 1955, 127); Влітку 1892 р. мене напала холера та й ледве мене не вморила (Крим., Вибр., 1965, 584); // Дуже виснажити. Пійду [піду] в черниці, вморю себе голодом, присвячусь молитвами (Барв., Опов.., 1902, 249).
2. розм. Дуже стомити, змучити. Аж тут Олену розносило з своїм боярином: давай вп’ять жаліться, як він їй руки повикручував, як її вморив (Кв.-Осн., II, 1956, 34).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 446.