УМИ́ТИЙ (ВМИ́ТИЙ), а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до уми́ти. Хоч на ньому [сотнику] і черкеска синя.., і пика вмита, і борода виголена, і на голові шапка, та як йому були очі заспані й надуті, то й видно було, що він цілу ніч гуляв (Кв.-Осн., II, 1956, 177); Обличчя бійців, блискучі, вмиті, насічені дощами, здавалось, були весь час злегка осяяні звідкись невидимим сонцем (Гончар, III, 1959, 307); Весна. Садочки зацвіли, Неначе полотном укриті, Росою божою умиті, Біліють (Шевч., II, 1963, 171); Стояла [яблуня] свіжа, вмита світанковою росою (Цюпа, Назустріч.., 1958, 439).

2. Який умився. Перед ним стояла Онися, вмита, убрана й причесана (Н.-Лев., III, 1956, 86); Дорошенко підходить до хвіртки, дивиться на Лукію, свіжу, щойно вмиту (Гончар, Тронка, 1963, 200); Додому повернувся він пізно вночі і застав Огея вже вмитого, прибраного (Досв., Вибр., 1959, 358); Туман розтанув, садки стояли вмиті й святково мовчазні (Гуц., Скупана.., 1965, 131); * Образно. Іржаву каску вкрив житом Долоня теплої землі, І забринять у небі вмитім Ширококрилі журавлі (Мал., II, 1956, 133).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 439.