УМИВА́ННЯ (ВМИВА́ННЯ), я, с.
1. Дія за знач. умива́ти і умива́тися. Треба було довго вмовляти його [Василька], поки він згодився на вмивання та на чесання (Гр., І, 1963, 277); Раптом великі, холодні од умивання руки лягли йому [Дорі] на груди та ребра і підняли кудись угору (Коцюб., II, 1955, 373); З хати, доплітаючи косу, вибігає Настечка, обличчя її свіже од сну і вмивання (Стельмах, II, 1962, 129).
2. розм. Те, чим умиваються. Уже тобі готове вмивання.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
— Т. 10. — С. 437.
умива́ння — ритуальна обрядодія, пов’язана передусім з охоронною метою; особливо оберігає людину від усього злого умивання із золотого або срібного посуду; обов’язковим цей обряд був у Великий (Страсний, Чистий) четвер; умивання мало магічні властивості: умитися молодим разом — це обіцянка побратися; це дійство характерне й для обряду весілля: молоді вмивають одне одного біля річки або криниці; зв’язок із водою був не випадковим, оскільки вода — вінець шлюбу; стародавнє умикання молодої здійснювалося біля води.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
— С. 611.
