УМЕ́РЛИЙ (ВМЕ́РЛИЙ), а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до уме́рти. Близько ліжка своєї умерлої неньки І дівчатко, й хлоп’яточко, дітки маленькі, Усміхаючись, спали, в колисці удвох. Мати, чуючи смерть, їх укрила обох (Л. Укр., IV, 1954, 265); // у знач. ім. уме́рлий, лого, ч. Небіжчик, покійник. Мов із тісної домовини На той остатній страшний суд Мертвці [мерці] за правдою встають. То не вмерлі, не убиті, Не суда просити! Ні, то люди, живі люди, В кайдани залиті (Шевч., І, 1963, 241); Тремтячими від нервового напруження руками почав [Марусяк] стягати з умерлого ремінь (Хотк., II, 1966, 291); * У порівн. Микола Прач ішов селом, мов сновида, а жінка йшла за ним, ридаючи та заводячи, мов за вмерлим (Фр., 1, 1955, 363).
Ні живи́й ні вме́рлий, рідко — те саме, що Ні живи́й ні ме́ртвий (див. живи́й). — Жінка в плач, діти в плач, а я став ні живий ні вмерлий (Март., Тв., 1954, 67).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 436.