УКОРО́ЧУВАТИ (ВКОРО́ЧУВАТИ), ую, уєш і заст. УКОРОЧА́ТИ (ВКОРОЧА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., УКОРОТИ́ТИ (ВКОРОТИ́ТИ), очу́, о́тиш, док., перех.
1. Робити що-небудь коротшим, меншим за довжиною. — Ох лишенько! Це ж вийде ціле «посланіє»! Треба вкоротити, — подумав о. Артемій. І він почав вкорочувати (Н.-Лев., IV. 1956, 164); З-під рук у батька вхопила [Тоня] його чабанські ножиці і вже замахнулась ними обстригати, вкорочувати свої вії (Гончар, Тронка, 1963, 65); // Робити коротшим, меншим за довжиною, ніж звичайно, ніж потрібно. Мошка посадили шити сукні в себе в покоях, щоб він часом не вкрав матерії та не вкоротив шлейфів (Н.-Лев., III, 1956, 244).
2. Робити що-небудь менш тривалим у часі. Боже милий, Чому ти не хочеш Укоротить свої темні, Тяжкі мені ночі!.. (Шевч., І, 1963, 235); Співали другі півні, вкорочували й так недовгої ночі (Ю. Мушк., Чорний хліб, 1960, 162).
Укоро́чувати (укороти́ти) ві́ку (вік, життя́, заст. живота́) — зменшувати тривалість життя, ставати причиною чиєїсь передчасної смерті. Його сивуха запалила І живота укоротила (Котл., І, 1952, 90); — Помиріться з Олександром та живіть, як люди, у згоді! Не крайте мого серця на старість, не вкорочуйте мого віку (Коцюб., І, 1955, 36); — Придавлю, причавлю пана, мов змію підколодну! — і руками показав [Роман], як вкоротить життя Стадницькому (Стельмах, І, 1962, 439); Укоро́чувати (укороти́ти) ходи́ (ходу́, крок і т. ін.) — збавляти крок, сповільнювати ходу, іти повільніше. Христя трохи вкоротила ходи. Кирило, порівнявшись з нею, витяг люльку і почав набивати (Мирний, III, 1954, 68); Укоро́чувати (укороти́ти) шля́ху (шлях, доро́гу і т. ін.) — ідучи навпростець, зменшувати відстань. Пішоходці вкоротили собі дорогу: замість ходити битим шляхом, вони здавна втоптали вузеньку стежечку навпрошки (Крим., Вибр., 1965, 337); Я йшов на снідання, хтів шляху вкоротити (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 95).
◊ Укоро́чувати (укороти́ти) язика́ (язик): а) (кому) примушувати кого-небудь замовкнути або менше говорити. Сама аж киплю. Рада б і на досвітки її посилати, щоб укоротити цокотухам язика (Барв., Опов.., 1902, 296); б) (собі) не говорити зайвого. — Раджу панові, вкоротити свій язик! — Я, здається, тут начальник? — спалахнув Заславський (Кач., II, 1958, 445).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 420.